Походження і поширення

Щавель кислий, або звичайний, - багаторічна овочева рослина сімейства гречаних. Широко поширений у природі, зустрічається на всіх континентах. Належить до стародавніх скоростиглих рослин, що вирощуються людиною і використовуються в їжу. Особливо цінний як овочева рослина, що дає продукцію ранньою весною.

Як дикоросла овочева рослина щавель кислий відомий людям з доісторичних часів. Зростає в дикому стані в зонах помірного клімату на луках, полях і пасовищах у Європі, Азії, Північній Америці, Гренландії, Чилі та на мисі Доброї Надії. На території СНД він росте на неокультурених сирих луках, болотах, у розріджених лісах, на трав'янистих схилах, у передгірних районах. Широко поширений по всьому Сибіру. Зустрічається в лісостеповій, високогірній і полярно-арктичній зонах до 70° пн. ш. (Таймир). Зустрічається по всій Україні.

Щавель був добре відомий ще в Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Як свідчать літературні джерела, його поряд з іншими видами рослин вирощували на полях монастирів у швейцарських Альпах, де й понині він є найпоширенішим. Академіком М.І. Вавиловим для культивованих видів щавлю встановлено Середземноморське вогнище походження. Батьківщиною щавлю заведено вважати помірний пояс Західної Європи, де він повсюдно росте і частково культивується в багатьох країнах Північної півкулі.

У середні віки щавель кислий широко застосовували в їжу населення Франції та інших європейських країн. Як культивовану рослину його описали вперше в XIV столітті, а в Росії - у XVII столітті.

У Росії щавель тривалий час вважали бур'яном, але водночас його використовували як закріпний засіб за розладів шлунка, жовтяниці та інших хвороб печінки. У записах німецького мандрівника, який відвідав Москву 1663 року, зазначено, що місцеві жителі сміялися над іноземцями, які поїдають зелену траву, звану в народі "кислицею". Дикорослий щавель ще довго покривав потребу в кислому овочі, особливо в середовищі простолюдинів. Російський селянський календар навіть відзначав день "Марфа - зелені щі" (15 травня нового стилю), коли зі свіжого щавлю та іншої зелені варили нові щі.

Пізніше під час розкопок на Камчатці в нижній частині міоцену у вулканічних опадах виявлено добре збережене, доволі велике листя, за яким встановлено схожість з одним із видів щавлю, який росте тепер. Плоди його були знайдені навіщо на Іртиші, на Дону, на Уралі, у Воронезькій області. У роки першої та другої світових воєн щавель кислий рекомендували в США, Англії та Німеччині як джерело вітаміну С для приготування салатів, супів, соусів, пасти, пюре і сумішей з іншими видами зелені (особливо з листям шпинату і кропиви).

Сучасні овочівники щавель вирощують у країнах Західної Європи та Північної Америки. У Російській Федерації та Україні він також у пошані в овочівників-любителів. У великих господарствах, а також на присадибних ділянках вирощують селекційні сорти, які вирізняються високим урожаєм, низьким вмістом щавлевої кислоти, ніжністю листя та хорошими харчовими якостями. Культивують щавель кислий у відкритому і захищеному ґрунті. При цьому у відкритому ґрунті вирощують з насіння, а в захищеному - часто і шляхом вегетативного розмноження.